Дві сторони однієї медалі
Кризові часи мають одну особливість: вони загострюють та висвітлюють всі наші проблеми, на які ми досі не дуже звертали увагу. Зокрема, в українців почастішали скарги на проблеми у спілкуванні. Джерела цих проблем дуже різні: це й травматичні стани, і роздратування, і бажання «призначити» винного за свій поганий настрій, і невиправдані сподівання. Про те, як працювати з такими проблемами, наразі є багато порад в інтернеті. А сьогодні я хочу поговорити про дещо «неочікувані» чинники комунікаційних труднощів: це коли в людини дуже розвинути щирість або ввічливість.
Більшості людей, як правило, притаманні обидві ці риси:
Щирість – здатність людини говорити відкрито про те, що вона тут і зараз бачить та відчуває, безпосередньо висловити те, що є всередині, схильність різати правду в очі та не залишати перешкод у вираженні власного світу.
Ввічливість – вміння шанобливо і тактовно спілкуватися з людьми, готовність знайти компроміс і вислухати протилежні точки зору, здатність сприйматися правильним, культурним, «солодким», не викликати агресію та не допускати агресію на інших, спрямувавши її в інше русло.
Але мало хто замислюється над тим, що ці якості – певні «антагоністи». Дуже відкрита людина, якій важливо висловити свої почуття, навіть не встигне подумати: а як мої слова вплинуть на співрозмовника? Дуже ввічлива людина, не бажаючи хоч чимось образити хоч когось – скоріше буде довго думати, як сказати і… промовчить.
І в тих випадках, коли дуже щира (але не занадто ввічлива) людина зустрічається з дуже ввічливою (та не надто щирою), можуть виникнути непорозуміння.
«Кажу про все, що бачу!». Як щирість може поранити?
Щирість недарма вважається національною якістю українців. Сталий вираз «щирий українець» є дуже красномовним! Саме відкритість у почуттях надає нам здатність єднатися, обирати свій власний шлях та бути вільними. Але в щирості є й зворотний бік.
Коли щирій людині погано, боляче, коли вона відчуває якусь несправедливість, вона прагне це висловити! Здавалося б, нічого поганого в цьому немає, але часто на хвилі емоцій людина не обирає слова. А несправедливість, між тим, може існувати лише в її уяві.
Якщо «адресатом» емоційного сплеску буде така ж щира людина, вона теж не змовчить та висловить своє обурення. Так, може виникнути певна сварка, але з великою вірогідністю відносини між такими людьми нарешті будуть з’ясовані, нікого не буде травмовано.
Зовсім іншим чином відреагує людина, в якої більше розвинена ввічливість. Їй буде легше промовчати, аніж вступити у конфлікт. Але всередині ситуація може залишити біль.
Як ввічливість може заважати людині себе захистити?
В нашій культурі є стала впевненість, що ввічливість це безумовно гарна риса. Але для самої ввічливої людини ця якість встановлює обмеження поведінки, іноді – майже непереборні. Дуже ввічливій людині зазвичай важко говорити на складні теми, відстоювати себе, захищати себе емоційно. Вона ліпше скаже «ні» собі, аніж іншим. А не захистивши себе відразу людина думатиме про ситуацію знов і знов, будувати в голові мислені діалоги: «Потрібно було сказати так-то й так-то або я йому скажу...» – це забирає багато сил і може бути досить болісним процесом.
Якщо така людина вміє не звертати уваги на образливі слова, чи не сприймати їх на свій рахунок, це теж є гарним «самозахистом». Але, на жаль, дуже ввічливі люди не часто опановують цю навичку, адже в їхній системі цінностей ігнорування – це теж неввічливість, тому – неприпустимо.
Як збалансуватись і навіщо це потрібно?
То що робити? Невже щирій людині варто «закриватись», а ввічливій – вчитися хамству? Звісно, ні! Якщо ми дуже ввічливі або дуже щирі, ці якості ні в якому разі не варто применшувати. Кожне наша розвинута якість – це наша сила. А задля того, щоб стати ще сильнішими, потрібно розвивати в собі ті риси, яких ми раніше менш використовували, хоч і знали про їх існування. Якщо в людини будуть розвинені обидві риси, коли вони перебуватимуть у балансі, це дасть можливість відреагувати на ситуацію найкращим чином: і захистити себе, і не «роздмухнути» конфлікт. Треба вміти і ввічливо, і щиро. Якщо ви так вмієте, то в вас є більше свободи.
Порада для щирих. Перш ніж висловлювати свої думки та почуття або кидатись відстоювати справедливість, зробіть півхвилинну паузу та запитайте себе: чи дійсно мої слова зараз змінять щось на краще і будуть корисні? Якщо немає в цьому впевненості – візьміть ще одну паузу та подумайте, що зараз для Вас цінніше: стосунки чи власна правота?
Ось притча для прихильників надмірної щирості:
Жив колись вельми нестримний та гарячий юнак. Та одного дня його батько дав йому торбинку із цвяхами й наказав щоразу, як у нього вихоплюватиметься лихе слово, вбивати цвях у паркан.
Першого дня парубок забивав цвяхи майже безперервно. Другого він уже намагався стримуватися, тому забив у паркан значно менше цвяхів. Із кожним днем молодик стукотів молотком рідше й рідше, аж поки не настав той день, коли він жодного разу не торкнувся паркана. Тоді він прийшов до батька й радісно повідомив, що навчився опановувати себе.
– Гаразд, – лагідно посміхнувся батько, – відтепер щоразу, коли зможеш стриматися, витягай із паркана по цвяшку.
Час спливав, і одного дня в паркані не лишилося ані цвяшка. Побачивши це, батько гукнув сина, вказав на паркан і мовив:
– Ти добре впорався, та бачиш, скільки залишилося дірок? Ці дошки вже ніколи не стануть такими, як раніше. Отак і в житті: коли говориш людині щось образливе, в її серці залишається шрам. І скільки б ти не просив вибачення; нікуди той шрам не дінеться...
Побажання для ввічливих. Дозвольте собі перейти бар’єр і чесно говорити, що ви відчуваєте. Скажіть це саме рівно, спокійно, тими словами, якими розмовляєте зазвичай, додавши відкритості. Наприклад: « Перепрошую, мені неприємно те, що ви говорите зараз». Так, іноді ввічливій людині додати трохи щирості – це просто героїчний вчинок! Та варто спробувати.
Притча для прихильників стриманості в спілкуванні:
Чоловік та жінка відзначають вдома «золоте» весілля. На столі майже закінчився хліб, залишилось дві скибочки: одна зі хрусткою скоринкою, а інша – м’якуш. Жінка спочатку хоче, як завжди, взяти м’якуш, а чоловіку залишити скоринку, бо вона дуже йому до вподоби. А потім думає: «Стоп! Я теж люблю скоринку, але ніколи про це не казала, завжди залишала її чоловікові. Хоч раз у п’ятдесят років – з’їм те, що хочу!» – і бере скоринку. А чоловій каже: «Як я тобі сьогодні вдячний, люба! Я ж ніколи не казав тобі, що обожнюю хлібний м’якуш, завжди залишав його тобі!».
Приємного спілкування всім!
