Чи відрізняється характер переживання таких «глобальних» страхів від усіх інших?
Насправді переживання всіх страхів є схожими. Важливо те, в який спосіб ми реагуємо на загрози. Якщо говорити про небезпеки, то вони можуть бути реальними, а можуть бути уявними. А страх, своєю чергою, може бути раціональним або ірраціональним. Якщо людина переживає страх незалежно від того, наскільки реальною та імовірною є загроза – цей страх ближче до ірраціонального. Якщо ж небезпека реальна, то страх буде раціональним, і його інтенсивність залежить від того, як ми можемо з ним впоратись.
Коли ми говоримо про страхи ядерної катастрофи, техногенних катаклізмів, знищення людства, то варто розглядати їх, виходячи з того, якою є імовірність загроз, наскільки ми можемо ним опиратись, якою бачимо нашу власну роль в цьому опорі, чи маємо певний план дій в разі настання тієї чи іншої загрози.
Тобто відрізняються не страхи, а стратегія поведінки людей?
Так, ці стратегії можуть бути дуже різними. Хтось рятується, а хтось обирає залишатись на місці, де живе. Це було дуже яскраво видно під час евакуації з зони бойових дій на початку повномасштабного вторгнення: хтось у найперші часи вже перетинав кордон, а хтось залишався на місці попри те, що на вулицях вже розривалися снаряди. Три основні реакції: втеча, спротив або завмирання – в будь-якому випадку спрацьовує одна з них.
Ще потрібно звернути увагу на те, чи можемо ми щось зробити, щоб відвернути загрозу. На простому прикладі: я знаю, що існує загроза пожежі, тому, щоб запобігти їй, я не буду гратися з вогнем, буду ховати сірники від дітей, вимикати електроприлади тощо.
Так, але ж в нас зараз мова про речі, на які ми не можемо вплинути…
Так, саме тому вони нас найбільше лякають. Але, якщо поглянути навколо трохи ширше, то в нашому світі, в нашому житті є багато речей, на які ми не можемо впливати. Приміром, це наш вік: він завжди збільшується і ніколи не зменшиться. Це старість, яка є невідворотною. Нарешті – смерть, бо нема людей, які народилися і не помруть. Сюди ж відноситься і наша свобода волі, від якої ми теж нікуди не подінемося і маємо щось з нею робити, приймати власні рішення. Це все – речі, які ми ніяк не можемо змінити. І через це маємо під них лише підлаштовуватись, приймати їхнє існування.
Тож можливість страшних подій, що можуть статися через війну, також можна лише прийняти?
Ні, не лише. На відміну від речей, про які я щойно сказав, цим загрозам можна давати відпір. Звісно, що самотужки опиратися важко, майже неможливо, але тут допомагає таке важливе явище, як приналежність до певної спільноти. В нашому випадку – до держави Україна. У війнах часто перемагає не більша держава, а та, що більше організована, більше вмотивована. Ми знаємо багато таких історичних прикладів, коли, на перший погляд, армія була слабшою, але завдяки організації та мотивації вона перемагала сильнішого ворога.
І тоді мій вплив на ситуацію визначається тим, як я впливаю на цю спільноту, до якої я належу, разом з якою опираюся загрозі. За кого я голосував? Як я домагався виконання передвиборчої програми тих, кого я обрав? Чи брав я участь в контролі витрачання бюджетних коштів на тій ділянці, на якій я міг вплинути на це? Якщо я не буду красти, якщо я не буду заохочувати до хабарів, якщо я буду впливати на друзів, щоб вони не розкрадали державне майно, і щоб вони не заохочували до хабарів – це буде ланцюжок, який в результаті в кінцевому призведе до ефективної роботи, ефективної діяльності усієї державної машини. А це, своєю чергою, призведе до того, що ми зможемо перемогти ворога.
І оце розуміння того, що людина може вплинути на ситуацію, певним чином контролювати її, зменшує і рівень тривоги.
Дійсно, належати до спільноти, діяти разом з нею – дуже важливо!
Але є ще одна важлива річ – відповідальність за власне життя. Бо так, у нас є Міністерство оборони, Міністерство надзвичайних ситуацій, але це ніяк не скасовує моєї особистої відповідальності за власне життя та життя моєї сім'ї. Ми маємо пам’ятати та виконувати всі ті рекомендації, які нам давали на початку війни: зібрана «тривожна валізка», документи, відкладені гроші, готові потрібні контакти на випадок виїзду, є розуміння, де зупинитися та що робити. Ніхто інший не зробить це за нас, ми повинні мати план дій, і бажано – не один. Має бути ще план «Б», план «В». І якщо в нас є ці плани – ми є сильнішими та страхів в нас менше.
А як щодо незапланованих, раптових подій?
Звісно, вони можуть трапитися. Приміром, може впасти ракета: я вийду по хліб, вона впаде у квартиру, де я живу. Чи навпаки, я піду по хліб, а вона влучить саме в той магазин, куди я прийшов. Ніхто не може це врахувати. Але ми маємо вчитися витримувати невизначеність. Насправді невизначеності в нашому житті дуже багато. Велика кількість людей уявляє ідеал свого життя як стабільність. Але на практиці такий ідеал, на жаль, неможливий. Адже наше життя більше схоже на подорож невідомою територією. Будь-коли може статися що завгодно: травма, хвороба, або напад божевільного «сусіда». Тобто багато-багато подій може статися в моєму житті, які можуть дуже несподівано розвернути моє життя в якусь сторону.
Навіть коли, здавалося б, є план, все може піти не за ним. Простий приклад на зараз – розбомбили дорогу, якою я планував евакуюватися. Тому дуже важливим є вміння швидко пристосовуватись, те що в психології називається адаптивністю. Це також вміння витримувати невизначеність, тому що повної визначеності в нас в не буде ніколи.
І от порівняємо два варіанти. Перший: я очікую, що в мене має бути стабільне життя, натомість отримую бурхливу невизначеність. Другий: я розумію, що може статися будь-що і мені доведеться викручуватись, тому готуюсь до різних варіантів подій. Зрозуміло, що в другому випадку буде менше страхів та тривоги, адже менше різниця між буттям та моїми очікуваннями від нього.
Так, звісно, варто вчитися жити в невизначеності! А якщо поки цих навичок бракує, то як не впасти у відчай чи депресію?
У багатьох людей є свої стратегії, як протриматись, вони можуть бути різними, але я б виділив три основних, які не завадять кожному.
Мати достатнє коло підтримки. Це не тільки ті люди, хто може допомогти вам, а й ті, кого можете підтримати ви. Це допоможе відчувати свою корисність і додасть сенсу життю.
Складати мотивуючі плани на життя. А ще – замінювати їх на інші плани, якщо раптом, через непередбачувані події, попередні виявляться недосяжними або доведеться їх відкладати.
Дбати про своє фізичне та ментальне здоров’я. І первісним є саме фізичне! Вчасно та достатньо спати, правильно харчуватися, дбати про особисту гігієну, гуляти на свіжому повітрі, мати помірні фізичні навантаження – всі ці речі дуже стабілізують наш психологічний стан.
А якщо самостійно впоратись не вдається, шоковий стан або апатія тривають більше, ніж два тижні, варто звертатися до спеціаліста – психолога або навіть психіатра. Так, звернення до останнього в нашому суспільстві поки що є дещо упередженим, але потрібно розуміти, що це такий само лікар, як і інші. І лише цей фахівець може призначити медикаменти, які допоможуть подолати гострий стан, а далі вже можливо буде впоратись самому або за допомогою психолога.
Наостанок хочу побажати всім Перемоги та миру. А якщо і будуть незаплановані події – то нехай лише радісні!
