Як сталося, що ви приєдналися до волонтерського руху?
Це сталося майже одразу після початку війни. Сестра чоловіка, яка працює на пошті у Києві, сказала, що є проблема: багато поштарок покинули наше місто Васильків, тож нема кому розносити містянам пенсії та соціальні виплати. Ми вирішили разом допомогти, бо хтось мав виконати цю важливу роботу.
Як взагалі вдавалося доставляти пенсії вулицями міста, яке весь час під ракетними обстрілами?
Безумовно, це було складно. Складно психологічно, а іноді просто страшно, особливо на початку березня. Коли розносили пенсії, майже щодня були нові ракетні удари. А ти намагаєшся не слухати ті сирени, біжиш і думаєш тільки про те, щоб принести людям гроші, яких вони чекають.
Дуже важко було в ті дні на душі ще й тому, що не завжди вдавалося передати людям допомогу. Багато хто просто боявся відчиняти двері. Але вже у квітні стало трішечки легше, більшість наших адресатів вже почали впізнавали нас та не лякались. Так ми і пропрацювали майже два місяці, поки дівчата-поштарки не почали повертатись.
Але історія волонтерства на цьому не припинилася?
Ні, адже я знайшла для себе ще один напрямок допомоги. Вже разом із рідною сестрою (до речі, вона теж волонтер) ми випікали для підрозділів нашої Тероборони пиріжки та булочки. Хлопцям це дуже смакувало, і нас попросили приготувати 700 пасок для військовослужбовців до Великодня. Маю визнати, що це було ох яке нелегке завдання… Але труднощі навіть підбурювали, звідки тільки бралася та енергія! Декілька днів працювали разом, майже безперервно, і встигли вчасно: наші паски якраз свіжими доїхали до солдатів.
Ми й досі разом із сестрою час від часу робимо випічку та надсилаємо її у військові підрозділи. Бо годують їх добре, але ж домашня випічка – це особливе тепло.
Українські волонтери вже стали справжнім символом згуртованості та самоорганізації. А як працює ваша міська волонтерська спільнота?
Місто у нас дуже згуртоване, десятки людей постійно відгукуються на прохання про допомогу. Приносять речі, іграшки, ліки. Завжди доступна інформація, де знаходяться пункти збору та видачі гуманітарної допомоги для переселенців.
Обмінюємось інформацією через місцеві групи в месенджерах. Є й головна волонтерська група нашого міста, до якої – після певної перевірки – можуть приєднатися усі охочі. Коли з’являється новий запит, голова міської ради особисто пише в групі, що саме потрібно та для кого. А ми вже локально долучаємось до тих зборів, кожен учасник групи, залежно від запиту, допомагає по змозі. Як правило, хтось один спочатку збирає необхідне в своєму будинку, по друзях та сусідах, а потім відносить або відвозить до волонтерського центру.
Чи існують особливі риси характеру, які особисто Вам вдаються необхідними для волонтерства?
Для мене це три речі: емоційна витримка, вміння швидко вирішувати складні питання та звичка бачити декілька варіантів виходу з ситуації. У волонтерстві мені дуже став у пригоді мій багаторічний досвід в УНІКА. Бо організація документообігу у такій великій компанії – не така проста задача, як іноді може здаватися. Треба оперативно приймати рішення, концентруватися на конкретній задачі, тримати у фокусі уваги ще декілька паралельних потоків інформації, та й вміти ще багато чого. І якщо ти це робиш щодня на роботі, то зможеш так діяти і в іншій сфері.
Також треба вміти розставляти пріоритети. Зараз навантаження по роботі більше, ніж на початку війни, а по волонтерській лінії, навпаки, стало трішечки простіше. У березні встигати все було дуже важко, бо допомагали людям по всьому місту. Мала багато їздити, а паралельно ще й працювати. Але все це дало досвід. Зараз вже зрозуміло, як обробляти більшість запитів на допомогу. Наприклад, якщо треба знайти ліки або якісь специфічні речі – я вже знаю, де краще їх шукати та до кого звертатися. Тож щодня намагаюся виділяти на волонтерство декілька годин. Увечері проглядаю групи у соцмережах та месенджерах, дивлюсь, кому що потрібно. І далі починаю діяти.
Наскільки складно працювати дистанційно? Адже здається, що документообіг вимагає постійної присутності в офісі…
УНІКА надала нам, своїй команді, усі можливості для дистанційної роботи ще пару років тому, коли почалась пандемія. Для більшості процесів в компанії, і для мого теж, вже неважливо, де саме знаходяться співробітники. Кожного дня я на зв’язку з усіма колегами, і ми допомагаємо один одному. Без такої підтримки постійна робота була б неможлива.
Наприклад, у деякі дні сирени повітряної тривоги у Василькові звучали майже кожну годину. Тоді нам прийшлося жити у погребі, де не було інтернету та зв’язку. Саме у той час колеги брали на себе частину моїх функцій. А коли ставало безпечніше, я виходила «з підпілля» та ставала до роботи.
Що ще вас надихало та підтримувало весь цей час?
У найтяжчі моменти допомагала й відволікала саме робота. І, звісно, діти – у мене двоє.
Якби я показала, що знервована, не зібрана і розгублена, вони б ще більше злякалися. Тому й намагалася тримати себе в руках. Пояснювала дітям, що їм потрібно навіть у таких умовах продовжувати навчатись – молодшому у школі, старшому в інституті. Сама надавала приклад: ось, працюю, адже потрібно заробляти гроші, на які ми маємо жити. Діти зрозуміли та допомогли згуртуватися нашій родині. Ми навіть не розглядали варіант залишити місто. Адже наша сім’я – це не тільки діти, але й моя мама та хвора бабуся, яких треба щодня підтримувати. Я не мала й думки лишити їх самих.
Чимало ваших колег з УНІКА також займаються волонтерством. Чи координуєтесь з ними у своїй діяльності?
В УНІКА існують внутрішні групи для обміну інформацією. Там ми всі відстежуємо запити колег та підключаємося, якщо можемо чимось допомогти. Я знаю, хто з нашої великої команди займається волонтерством, та часто спілкуюся з ними, дізнаюся про їхні запити та розказую, що треба нам у місті. Наприклад, ми неодноразово збирали кошти для наших співробітників, які знаходяться на передовій.
У нас насправді дуже дружня компанія. У перші дні війни телефонували чимало колег з різних регіонів, запитували, чи потрібна якась допомога особисто мені. Усі розуміли, що Васильків одним із перших потрапив під удар. А ще декілька разів колеги зі Львова купували ліки, яких не було у нашому місті. Таким чином, ми підтримали багато хворих. Тут довго ще не вщухали бойові дії, було страшно, коли стріляли на вулицях. Але ми постійно відчували підтримку – кожен допомагав, чим міг. А це неабияк мотивує триматись!
Чи є у вас волонтерська мрія?
Так! Є велике бажання допомогти швидше відновити наше місто, щоб воно було таким же гарним, як і до війни. Адже Васильків постраждав від ракетних обстрілів – майже зруйновано училище, згоріли будинки… Ми в групах збираємо кошти на відбудову, а коли є час – самі виходимо на вулиці, допомагаємо нашим комунальникам прибирати уламки та розчищати територію. Дуже чекаємо кінця війни, щоб розпочати будувати! Вірю, що втілимо цю мрію вже дуже-дуже скоро.
