- Фахівці кажуть, що наразі у кожного українця є психологічна травма, яка потребує допомоги. Чи справді це так?
Після 24 лютого минулого року – так, у кожного. Ці травми можуть бути різного ступеню, різним чином проявлятися. Хтось може її не помічати, хтось уникати думок про це, хтось визнавати, але навіть ті з нас, хто весь цей час були за кордоном і лише чули про війну – вони теж є травмованими, бо травмуються не тільки ставши свідком подій, а й через інформаційний потік, коли людина умовно стає свідком не однієї події, а одразу багатьох.
- А чи можна визначити, яка частка людей звертається за допомогою?
Я не досліджувала цього питання грунтовно, але точно знаю, що звернень до психолога побільшало. Втім, шукають таку допомогу далеко не всі, хто її потребують.
- Чому? Які існують бар’єри щодо звернення за психологічною допомогою?
Головних бар’єрів є декілька. Перший обумовлений нашою певною традиційною ментальністю, і це відбивається навіть у прислів’ях: «Не виносити сміття з хати» або сталих виразах: «А що скажуть люди?». Це теж може бути обмежуючим чинником у зверненні до психолога або психотерапевта як до людини. Чи можу я поділитись чимось таким особливим, інтимним, якщо я не знаю, як на це зреагують і що мені про це скажуть?
Але такі «побутові наративи» тут недоречні, адже психологія, психотерапія – це зовсім інше. Звернутися до спеціаліста – це не означає пожалітися чужій людині, це – професійна послуга, як звернення до лікаря. В перекладі з латинської мови «психотерапія» означає: «психо» – душа, а «терапіс» – лікування, догляд. А в українській мові є взагалі чудовий переклад: психотерапія – це плекання душі!
- Так, українська дуже красива!
Звісно, і мова, і сама душа. І, як не дивно, це пов’язано з іншим бар’єром, який заважає потурбуватися про свій психологічний стан. Українці мають щедре, широке серце, і в цьому серці можуть вміститися всі: близькі, діти, подружжя, родичі, сусіди, колеги і взагалі кожен, хто потерпає десь від нещастя… Ми можемо вмістити всіх, а от маленької частинки свого сердечка, де розмістити себе, дати собі дозвіл потурбуватися про власне емоційне здоров’я – нам часто вже не вистачає сил або стає «не на часі».
Десь на другому-третьому місяці після початку повномасштабної війни почалася хвиля звернень такого плану: я не можу собі дозволити зараз пити каву, я не можу дозволити собі відпочивати, я не можу зробити ще щось корисне, тому що інші цього не мають, потерпають і знаходяться в ще більш складних умовах, ніж я. І таким чином народився новий міф «в мене краще, ніж у інших, тому соромно забирати ваш час». Це на додаток до довоєнних міфів «я сам собі психолог», «я знаю, що робити, бо про це бачив відео».
- Тобто це також не корисно, коли людина начебто має інформацію, що робити, і думає, що цього досить?
Так, інформації зараз багато, вона доступна, відкрита. Але… Уявіть собі велику шафу з книжками: вони там стоять і покриваються пилом, або може з них витирають пил, щоб було красиво. Приємно глянути, приємно подумати: «О, піду на пенсію, матиму час – прочитаю!» або: «О, скоро візьму, почитаю!». Але ні, не читаю, просто маю самозаспокоєння.
Тому цей міф «я сам собі психолог, я сам знаю, що робити» певним чином підсилює в людині егоїстичну, нарцисичну частину, але, на жаль, не покращує життя. Бо зазвичай людям, хто має таке сильне его і велику самовпевненість, найважче звернутись за допомогою до психолога. Або інший прояв его – соромно звертатися за допомогою.
Іноді, – частіше це буває у дівчат, жінок, – спрацьовує ще таке упередження: «А чого ти йдеш до психолога, у тебе що подруги немає?», або: «Що тобі, немає з ким переговорити?». Це вже більше випливає з певної недовіри до цієї послуги.
- А чому існує така недовіра?
З одного боку, людині складно довіряти новій людині, новому досвіду . А з іншого: ось, є подруга, вона перевірена, я її знаю кілька років або навіть десятки років. І тому легше їй розповісти свою ситуацію, ніж вирішити понести її до іншої людини, бо то вже буде вихід із зони комфорту. Тут певна сміливість має бути, певний ризик, і через це має людина переступити. Маю думку, що терапевтичний процес починається вже на шляху вибору: звернутися до психолога чи ні? Перебороти сумніви і страх чи бути переможеним?
- Так, іноді здається, що легше ховати свої проблеми в собі…
Дивіться, ми – Україна – в центрі Європи, і у нас начебто таке поєднання і Заходу, і Сходу має бути в культурі. Західний стиль – це більше акцент на досягненнях, на здоров’ї фізичного тіла, на конкуренції, пріоритетності зовнішнього. А от на Сході, приміром, коли людина хворіє, то її ліжко виносять в центральну кімнату, і всі приходять провідувати слабого: родичі, знайомі. Чому виносять в центральну кімнату? Щоб тим, хто приходить, було зручно спілкуватись із хворим, неважливо як він виглядає, чим він хворіє, до нього йдуть, і він зцілюється через цей стосунок із іншими, з близькими, родичами, тобто через емоційну сферу.
Тож нам варто вчитися поєднувати в собі Схід та Захід: і прямувати до досягнень, і дозволити собі турботу про емоційне, духовне і ментальне здоров’я. В цьому буде наша справжня сила.
- Чи існують чіткі ознаки того, коли вже дійсно дуже потрібно звертатися по допомогу, бо інакше може стати набагато гірше?
В одному з духовних вчень є таке повір’я, що коли людина потрапляє до «воріт» раю, їй ставлять два головних запитання: чи були ви щасливі в своєму житті? чи були щасливі люди поряд з вами? Коли відповідь «так» на обидва запитання – людина потрапляє в рай.
І якщо це перенести у наше звичайне життя, то варто питатися в самого себе:
- Чи мені добре з собою?
- Чи добре іншим людям зі мною?
- Чи добре мені з іншими людьми?
Якщо на всі ці три питання ви відповідаєте: «супер, клас, комфортно», то з вами все добре, це гарний показник якості життя.
Якщо всі три «ні», то краще не гаяти часу і звернутися за допомогою.
Якщо щось ок, а щось не дуже, то людина має вже сама вирішувати, скільки вона ще може витримувати дискомфорт в тій або іншій сфері свого буття.
- А якщо людина розуміє, що їй все «не ОК», але відносить це на суто зовнішню причину – війну?
Так, в умовах війни у нас ситуація, коли наше щастя начебто «урізається» кожного дня, а додаються, навпаки, стрес, тривоги, паніки, невизначеності. Але чи важливо, через що саме нам погано? Через зовнішній чинник або внутрішній? Ми травмувалися, нам недобре. Якщо мені недобре, то питання не в причині, а в тому, чи готовий я собі допомогти, чи буду просто терпіти?
І ми насправді дуже терплячі. Історично, генетично, українці – це дуже терпляча нація. Але, як це не парадоксально звучало б, саме зараз, під час війни, терпіти, коли тобі недобре – дуже не корисно.
- Тобто, навпаки, варто приводити себе в норму, в ресурс, і так буде корисніше і для себе, і загалом для країни?
Так! При чому, неважливо, з якою мотивацією ви йдете до психотерапевта або психолога зараз: заради себе, заради своїх близьких, заради країни, заради перемоги, визначте любий мотив, головне – робіть! Потурбуйтесь про себе.
Кожен з нас зараз – як камертон. Хто займався музикою, той знає, що камертон, якщо його налаштовують на певну ноту, звучить цією нотою, і коли до нього підводять інший камертон, то останній теж починає звучати на цій ноті, на якій звучав перший. Вібрації передаються і звучить вже два камертона разом. Так і ми у суспільстві, в сім’ї: як «звучимо» ми, так і поряд з нами будуть «звучати» інші – наші діти, чоловік, дружина, колеги і так далі. Варто запитати в себе: в якій тональності я сьогодні? як я звучу? Якщо я звучу напружено, тривожно, панічно, то я це множу. Тоді той, хто був до спілкування зі мною у спокої, теж починає «вібрувати» тривогою, напругою, панікою. І це йде далі...
Тож в умовах війни, навіть якщо складно турбуватися про себе, то треба принаймні турбуватися про ту атмосферу, що ми навколо себе створюємо.
І є ще одне питання, яке варто собі ставити: для чого це мені? Не «чому?», а саме «для чого?». Чого я маю навчитися, що зрозуміти, що змінити в собі, як додати чистого «звучання» в своє життя?
- Чи є щось, чого б Ви хотіли побажати нашим читачам наприкінці бесіди?
Є такий вислів, що ми не можемо додати днів у наше життя, це не в наших силах, але ми можемо додати радість у кожен із наших днів. Тому, як би не було, яка б у нас зараз не була ситуація, і скільки вона не буде тривати, хочеться побажати всім нам вчитися бачити цю радість в кожному дні, незважаючи ні на що. Бачити у природі, у своєму домі, в людях з якими ви живете, в собі. Тобто розвивати такий новий скіл, нову якість свою: додавати радості в життя, настільки це можливо, по мірі сил. І, мабуть, ділитися цим. Тому що, коли буде шматочок такого тепла і радості в середині, то буде чим поділитися з іншим, з тим у кого, можливо, є цей дефіцит. А для того, щоб ділитися теплом і світлом, їх треба мати і плекати в собі!
