У цьому блозі пані Наталя розказує про воєнні виклики, з якими стикалася вона та її команда. Та головне – про людяність і людей, без яких наша робота в обставинах цієї війни була б просто неможливою.
Виклик 1. Сценарій, який неможливо сприйняти
Чи були ми готові до війни? Відверто кажучи, внутрішньої готовності не було. Адже, як і багато людей в Україні, попри всю інформацію про ймовірність повномасштабної війни, ми до кінця не вірили, що це можливо – у ХХІ столітті, десь дуже близько до серця сучасної Європи. Психіка здорової людини відмовляється сприймати жахіття війни як реалістичний сценарій. Та чи готувались ми до можливого нападу? Насправді так, і дуже ретельно.
По-перше, за декілька місяців до повномасштабного вторгнення в УНІКА Україна був створений кризовий комітет, на якому розглядались майбутні сценарії розвитку подій та приймались відповідні рішення. А за тиждень до 24 лютого 2022-го провели навчання для всієї групи «УНІКА Україна» про те, як реагувати на надзвичайні ситуації. Ми детально розібрали, що маємо робити на випадок війни.
Звісно, згодом виявилося, що це навчання і наполовину не налаштувало нас на всі ті випробування, які довелося пережити. Але все ж таки воно мало значну користь: принаймні, у мене та у колег під рукою були карти діючих бомбосховищ, а також інструкція щодо дій колективу, якщо зникне мобільний в'язок. Це дуже допомогло нам в перші години та дні війни.
Якщо озирнутися ще далі назад, то виявиться, що до перших викликів війни нас підготували попередні два роки. Ми певним чином були «загартовані» пандемією, адже саме тоді навчилися працювати віддалено – і надалі до цього виявилися повністю готовими як з технічної точки зору, так і з психологічної.
Чому ми навчилися?
- У житті людини, на рівні бізнесу чи держави може трапитись будь-яка, навіть малоймовірна на перший погляд подія. Тож коли у вас виникає думка про можливість певної проблеми, не варто ігнорувати цей ризик, краще до нього підготуватися. Якщо ви відповідаєте за HR напрямок або загальний менеджмент компанії – подбайте, аби до певного сценарію були готові не лише керівники підрозділів, а й уся команда.
- Нові обставини, навіть неприємні, потрібно не ігнорувати, не обходити, а приймати та використовувати для набуття нових навичок. Як-от це сталося з віддаленою працею в карантин – отриманий досвід виявився безцінним під час війни.
- Будь-яка готовність є набагато кращою, ніж повна відсутність підготовки. Так, теорія завжди буде відрізнятися від практики. Та навіть мінімальні знання не дадуть розгубитися в нових обставинах і допоможуть зрозуміти, куди рухатись далі – вам і вашій команді.
- Міцні, щирі та відверті стосунки в команді – це найцінніше у самі важкі часи та найголовніше у тому, щоб подолати усі виклики, навіть ті, які неможливо було уявити. Хіба мої колеги колись думали, що під час повної невизначеності 24 лютого, з маленькими дітками поруч, з новинами про прильоти по всій Україні та вибухами, які вони чули поруч зі своїми будинками – незважаючи на все це, вони о сьомій ранку почали розраховувати та нараховувати заробітну плату усій компанії, тому що це було важливо та необхідно для кожного. Ніхто з них не знав, чи буде така можливість завтра… Я й досі неймовірно пишаюсь кожним із колег!
Виклик 2. Час як найважливіший ресурс
Вийшло так, що на момент початку війни я була в Кракові, у відпустці з родиною. Вранці 24-го я прокинулася о четвертій ранку, бо в корпоративному чаті УНІКА Україна посипались повідомлення: усюди в Україні лунають вибухи… Звісно, це приголомшило, але водночас прийшло усвідомлення – у ці перші дні війни я знаходжуся в повній безпеці. По суті, в таких умовах серед усієї команди перебувала лише я, тож могла працювати, не замислюючись про ризики. Колеги були хто в бомбосховищах, хто в дорозі. Треба діяти негайно, часу на роздуми, страх і рефлексію просто немає. Від мене залежало, щоб вони якнайшвидше дісталися безпечних місць – тож я з перших хвилин робила все, що могла та що мусила.
Уже в перший день війни на захід України виїхало дуже багато співробітників групи «УНІКА Україна» та їхніх рідних. А вже за два дні, 26 лютого, перші наші працівники перетнули кордон з Польщею, де їх зустрічали волонтери з UNIQA Польща. Підтримку від іноземних колег ми отримали миттєво – одразу 24 лютого зі мною зв’язався керівник кризового комітету з Польщі та запропонував допомогу. Наша страхова група зібрала окремий кризовий комітет, де було вирішено допомогти всім українцям, якщо вони хочуть виїхати з небезпечних місць за кордон. Усе вдалося організувати дуже швидко – наші колеги в інших країнах щиро прагнули допомогти.
Ми організували два евакуаційні автобуси з Києва та три зі Львова для наших співробітників та їхніх сімей. Також працівники з родинами могли самостійно перетнути кордон та отримати допомогу від волонтерів нашої міжнародної команди вже на місцях. Спочатку найбільше навантаження припало на Польщу: близько місяця ми мали щоденні зустрічі з польською командою, вони працювали цілодобово, навіть вночі та у вихідні, щоб створити гідні умови для українських родин. Згодом у такому ж режимі з нами співпрацювали команди UNIQA зі Словаччини, Чехії, Угорщини, Румунії та Австрії. Робота з евакуації тривала 24/7, адже час був нашим головним ресурсом, що дозволяв рятувати життя. Загалом, ми допомогли більш ніж 400 працівникам та членам їхніх родин у переміщенні в безпечні місця у Європі, де кожну сім’ю чекав «друг» – працівник місцевої компанії UNIQA.
Чому ми навчилися?
- Деякі компанії також допомагали своїй команді з евакуацією, але майже ніхто, зі зрозумілих причин, не зміг почати це робити одразу 25 лютого з теплими зустрічами на кордоні 24/7, їжею та готовим житлом у безпечному місці. Часом буває, що попри складні обставини ми раптом опиняємося у зручних умовах. Але не завжди варто сприймати це як полегшення. Інколи трапляється так, аби ті, кому легше, були здатні зробити якомога більше для інших. Про це варто пам’ятати усім і завжди, а особливо тоді, коли твоя основна робота передбачає піклування про людей.
- У критичних обставинах час має значення. Інколи більше значення, ніж всі інші показники, на які ми зазвичай орієнтуємося в буденному житті й роботі.
- Коли бракує часу – не вагаючись просіть про допомогу. Просіть партнерів, колег, команду: навіть тих, хто, здавалося б, не мусить допомагати і має зовсім інші завдання. Ви будете здивовані, наскільки швидко та ефективно можна розв’язати начебто невирішувані завдання спільними зусиллями.
Виклик 3. Процес, з яким треба впоратись
Коли у перші години війни ми шукали евакуаційні автобуси, ця задача здавалася дуже складною. Та як з’ясувалося згодом, вона була чи не найпростішою, завдяки командній роботі. Паралельно почалася самостійна евакуація: багато хто з наших співробітників виїжджав самотужки, а це в умовах загальної паніки було складно. У когось виникли проблеми з митниками, хтось загубився на кордоні, хтось не міг дістатися до потрібного пункту призначення… Усі проблеми неможливо було передбачити тоді та неможливо перерахувати зараз.
Розгублені, стомлені, знервовані люди, звичайно, телефонували та писали мені вдень і вночі. Був випадок, коли колега знаходилась у підвалі в одному з окупованих селищ під Києвом, і ми з нею обмінювались SMS раз на день, тому що у неї не було зв’язку. Завдяки тому, що вона знала, що її чекають на кордоні 24/7 та їй є куди їхати, вона знайшла в собі сили та, незважаючи на великий ризик, виїхала з села з донькою на машині. Але ще більший ризик був залишитися в тому селі, як ми це зрозуміли потім…
Тож буквально 24 години на добу треба було знаходитись на зв'язку, обмінюватися інформацією з українськими та іноземними колегами, вирішувати десятки проблем та розв’язувати сотні питань. І обов’язково – підтримувати колег психологічно. Саме тут я усвідомила, що ми маємо справу не з вирішенням певного кола завдань, а з новим «бізнес-процесом» – масштабною евакуацією команди. І його потрібно правильно організувати.
Перше, про що згадалося в той момент: будь-який складний процес забезпечують відповідальні люди, а не один виконавець. Організація виїзду автобусів, зустріч прибулих колег, забезпечення їжею (адже очікування на кордоні займало багато часу), облаштування зони відпочинку під час тривалого транзиту, прийняття і фінальне розміщення за кордоном – вже за кілька днів від початку війни за кожен з цих етапів відповідали конкретні люди з команди УНІКА. Неймовірні й героїчні.
Наша команда евакуації так само не мала ані вихідних, ані звичного відпочинку. Адже на кожному з етапів цієї роботи траплялися складні випадки: серед евакуйованих були люди на інвалідному візку, з тяжкими хворобами, літні люди у віці понад 70 років, вагітні, та дуже багато малечі. Наша увага була потрібна їм майже постійно. І так само мені треба було дбати про те, аби наша команда мала сили продовжувати цей процес.
Попри колосальну напругу перших тижнів, ми впоралися. А окремі ланки процесу евакуації спрацювали настільки вдало, що перетворилися на окремі проекти, які працюють й до сьогодні. Так, транзитна зона відпочинку, яку «УНІКА Україна» облаштувала у Вінниці в березні 2022-го, наразі є волонтерським центром, що активно допомагає нашим співвітчизникам.
Чому ми навчилися?
- Працює лише правильно організований процес. Так, ми це знали й раніше. Але одна справа, коли процес шліфується роками, і геть інша, коли його треба втілити миттєво. Тут усе залежить від людей, які вміють, хочуть та не жаліють сил на його виконання.
- Усі учасники нового процесу потребують підтримки – і ті, заради кого він запускається, і ті, хто його впроваджує. Формальні інструкції, без щирих слів та емоційної підтримки, мало чого варті у важкі часи. Це правило стосується не лише соціальних ініціатив. Думаю, такий самий підхід працює під час запуску будь-якого масштабного нововведення. Але тут важливе правило «спочатку надягніть кисневу маску на себе, а потім на дитину», тобто спочатку треба забезпечити безпеку команді, якщо це можливо, аби потім вони мали можливість допомогти іншим, від колег до клієнтів.
Звичайно, протягом цих понад 200 днів війни у HR-команди УНІКА були й інші виклики та уроки. Та, мабуть, головний урок – це усвідомлення, наскільки наша #uniqabestteam потужна, згуртована і наскільки великі серця у людей, що працюють з нами пліч-о-пліч. А про всі інші – у наступних записах нашого блогу.
